Про одного ворона, що знає…

Чому всі дорослі звикли називати найправдивіші історії казками? І коли їм надається можливість повірити у диво– вони відверто нехтують. Так, хіба притомна доросла людина повірить у те, поранений ворон, що одного зимового ранку якимось дивом опиняється на вашому підвіконні не просто уміє розмовляти, а просить допомогти врятувати вірменську принцесу – ворону Маріам від страти? А таке насправді може трапитись. І не у далекій країні за морями-океанами, а у сучасному Львові. Цю дивовижну історію розповідає своїм юним, і не тільки, читачам казкар Олекса Росич. До категорії «не тільки» можуть увійти батьки, дідусі, бабусі юних читачів у чиї руки потрапить пригодницький роман «Джовані Трапатоні» і ще багато-багато хто, незалежно від віку, соціального статусу та сфери діяльності.

Про соціальний статус згадано, власне, не просто так. Адже розпочинається роман розповіддю про родину банкіра-багатія Макса Гая, якого окрім власного збагачення та примноженням  капіталу не цікавить нічого: ані дружина, яка попри все вважає себе найщасливішою жінкою у світі, ані двоє донечок. Про те, до чого призводить людська жадібність і яку ціну за неї потрібно платити, читач дізнається набагато пізніше, а спершу – дивна-предивна історія про ґудзики, яку дванадцятирічній дівчинці Ладі розповідає ворон Джовані Трапатоні. Багато століть тому злий чарівник на ймення ДДТ перетворився на ворона і кожні наступні триста років продовжував своє життя за допомогою чарівного ґудзика. Та одного разу цей ґудзик загубився, і всі ворони світу тепер  змушені шукати його. Ці пошуки, у яких люди об’єднуються з птаством, довгі, з безліччю пригод, яскравим гумором, чудернацькими випадками і, як не прикро, навіть із жертвами.

Ворону Джовані Трапатоні у пошуках гудзиків (а їх потрібно знаходити та здавати до канцелярії грізного ДДТ по три тисячі щомісяця) беруться допомагати донька Макса Гая Лада та її бабуся Ганя – очільниця товариства «Ті, кому за 70». У цій боротьбі є і пограбування крамнички гудзиків, і викриття схованок, злих чар, і багато висмикнутих пір’їн, непритомних ворон та львівського колориту: частина подій роману відбувається у кнайпі «Гасова лямпа», щось просто на вулицях міста, а щось – у старій водокачці.

Та якщо на шляху подолання, хай навіть найбільшого у світі зла, стоїть ще більша сила любові, усі перепони та злі чари рано чи пізно зникають. Роман Олекси Росича розповість читачам про те, як важливо вміти любити, а головне– берегти це велике почуття.  Ще – як любов уміє протистояти лицемірству, ницим хитрощам, підступним зрадам, у якій би подобі вони не були заховані (чи то кажана, чи то ворона, чи то людини).

І завжди важливо пам’ятати – час розплати за усі негідні вчинки обов’язково настане. Яскравим свідченням того, є історія Макса Гая, який проміняв скромне, але гідне життя з родиною на золоту клітку, якою став для нього власний замок. Так його бажання стати найбагатшою людиною світу справдилося, але за те йому довелося заплатити надто високу ціну – злий чаклун ще у молодому віці Макса, забрав у нього людську подобу, назавжди перетворивши його у ворона.

Але будь-які казки – навіть найправдивіші з правдивих завжди завершуються «хепі ендом», не стане винятком й  історія Джовані Трапатоні та його друзів.

Тетяна Землякова